Питання українських могил та пам’ятників у Польщі після 1989 року – це широка проблема, яка включає низку аспектів. Найменш помітними є етичні та правові аспекти права польських громадян, які належать до української меншини, на збереження своєї національної ідентичності. Однією з фундаментальних складових права є право на власну історичну пам’ять. Багато емоцій навколо українських могил, ширше – сфери вшанування пам’яті, – мають своє джерело в окремій пам’яті. Всупереч переконанням деяких дослідників та публіцистів, це явище стосується не лише періоду Другої світової війни та 1944–1947 років, а й періоду Другої Речі Посполитої.
У південно-східній Польщі процес нищення слідів присутності русько-українського елементу означав не тільки спустошення священних об’єктів, а й українських кладовищ та могил. Ішлося не лише про могили та надгробки 1944–1947 років, а й про ті з періоду боротьби за українську державність у 1918–1921 роках. У різних регіонах Польщі кладовища та окремі могили українських політичних емігрантів («петлюрівців») були знищені в період Польської Народної Республіки (наприклад, цвинтар військовополонених з армії Симона Петлюри у Пикуличах, могили та кладовища в Александрові-Куявському, Ланцуті й Каліші). Також були зруйновані некрополі українських жертв польсько-українського конфлікту, розкидані на території від Південного Підляшшя до Низького Бескиду.
З надією на демократію. Спонтанні вшанування пам’яті та спроби примирення
Перетворення вісімдесятих років ХХ століття супроводжувалися відродженням української громади. Одним з його елементів було відновлення пам’яті про рідні землі (малі батьківщини) та постулати вшановування трагічних історичних подій.
На ставлення української меншини мали вплив також процеси, що відбувалися у суспільстві польської більшості. Відкриті дебати щодо депортації та репресій на так званих кресах, катинський злочин і злочини на Волині змусили українців повірити, що вони мають право перепрацювати й відновити власне минуле.
Новостворені організації – Об’єднання українців у Польщі та Спілка українців-політв’язнів сталінського періоду (нині політичних та репресованих в’язнів), а також приватні особи й духовенство обох конфесій – почали займатися питанням української історичної пам’яті у Польщі та українських пошанувань пам’яті, а також публікацією спогадів. Після 1989 року у колах української меншини з’явилося багато ініціатив, спрямованих на відновлення, забороненої до 1989 року, історичної пам’яті. Завдяки зусиллям українців із Перемишля відновлено Військовий цвинтар у Пикуличах та відновлено традицію релігійних процесій до могил «Борців за волю України», які розпочалися у 1923 році. Завдяки зусиллям ОУП та приватних осіб відремонтовано кладовище воїнів Української Народної Республіки в Александрові-Куявському. Варто зазначити, що некрополь відновлено у співпраці з польською владою та місцевим самоврядуванням. Лібералізація правил перетину кордону радянськими громадянами та подальший розпад СРСР не були без значення для процесу створювання українських могил та вшанування пам’яті. В Україні почали виникати асоціації та організації колишніх мешканців польсько-українського прикордоння, переміщених у 1944–1946 роках до СРСР. Це була значна група, оскільки близько 500 тисяч українців із Польщі були вигнані. Одним із напрямків діяльності товариств було відвідування могил предків, відновлювання кладовищ та могил та повертання пам’яті про українських творців культури з цих районів.
З початку дев’яностих років на місці колишнього Центрального табору праці в Явожні (Сілезьке воєводство) відбувалися урочисті заходи, де у 1947–1949 роках ув’язнено близько 4000 українців. Церемонії, за участю колишніх в’язнів та делегацій української громади майже з усієї країни, проходили під символічним березовим хрестом на місці ймовірного поховання жертв табору. З 1998 року святкування проводяться біля пам’ятника, відкритого президентами Республіки Польща Александром Квасневським та України Леонідом Кучмою.
Активізація польських громад – колишніх мешканців Західної України – призвела до поступової маргіналізації минулого та мученицької смерті українців із Польщі. Польські громадяни української національності поступово ставали заручниками міждержавних відносин та суперечок щодо історичної пам’яті. Негативні рішення з приводу польських вшанувань в Україні стали зручним приводом для припинення діалогу з меншиною. Багато в чому інтерес до втрачених малих батьківщин в Україні нагадував процес польської діяльності у сфері спадщини на так званих кресах. Істотна відмінність полягала в тому, що з української сторони була дуже тривала відсутність відповідних нових інституцій Української держави, створеної в 1991 році, які займалися б цими питаннями.
Державні установи та правові норми не встигали за спонтанною діяльністю у сфері історії та вшанування пам’яті. В результаті творилися так звані незаконні пам’ятні місця. На це явище вплинули як відсутність міжнародних угод до 1994 року щодо правил поведінки у справах могил та пам’ятних знаків війни, так і суспільна атмосфера, включаючи роки антиукраїнської пропаганди. У багатьох аналізах проблеми ця остання нитка повністю ігнорується. За даними Міністерства внутрішніх справ та адміністрації від 21 липня 2020 року: «Близько 70 із загальної кількості меморіалів української національності, розташованих на території Республіки Польща, були створені без відповідних дозволів та узгодження розташування».
Тимчасовий діалог. Повернення до війни про пам’ять
«Період медового місяця» з точки зору вшанування пам’яті – польської в Україні та української у Польщі – закінчився в середині дев’яностих років. Після встановлення низки українських пам’ятних знаків у прикордонній зоні та відкриття пам’ятника в селі Грушовичі 10 жовтня 1994 року, присвяченого куреням та сотням Української повстанської армії, які діяли в Польщі – за даними ініціаторів, негативні емоції зростали на місці поховання полеглих учасників цього формування – особливо в регіоні Прикарпаття. Оприлюднення питання так званих незаконних українських вшанувань пам’яті водночас із тривалою відсутністю стратегії з цього питання з боку польських державних інституцій та випадки вандалізму у 1995 році призвели до поступової зміни щодо польської пам’ятної діяльності в Україні.
Ще одним поворотним моментом мають стати розслідування так званих незаконних українських вшанувань, проведені прокуратурою Перемишля та передача до суду обвинувального акту проти Дмитра Богуша – ініціатора створення пам’ятного місця в Монастирі-Верхраті. Богуш був активістом Спілки українців-політв’язнів сталінського періоду. У Львові уважно стежили за судом над ним, особливо кола колишніх мешканців прикордоння. Асоціація «Надсяння» організувала акції протесту у консульстві Республіки Польща у Львові. Про судовий процес повідомляли українські ЗМІ.
24 червня 1995 року Рада з охорони пам’яті про боротьбу та мучеництво (ROPWiM) підписала угоду з ОУП, яка мала врегулювати питання українського вшанування пам’яті. Її результатами стали заснування Радою у 1998 році могили членів УПА у Монастирі та поховання людей, ексгумованих у 1992 році у Лішній та 1998 року із сільськогосподарських угідь у Бірчі. Члени УПА та цивільні особи, які були ексгумовані у 2000 році, незважаючи на протести з боку Перемишльського відділення ОУП, були поховані на Українському військовому цвинтарі в Пикуличах. Рішення прийняв особисто Анджей Пшевознік. Як незабаром виявилося, це був єдиний відчутний результат угоди, адже після 2000 року генеральний секретар ROPWiM перестав ставитися до Об’єднання як до партнера для діалогу для прямих контактів з українським урядовим органом – Державною комісією з питань пам’яті жертв війни та політичних репресій у Раді Міністрів України. Оголошення регулювання питання так званих незаконних вшанувань пам’яті залишаються донині мертвими.
Довгий час – до призначення секретарем Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій Святослава Шеремети – існувала кричуща диспропорція не лише з точки зору фінансових ресурсів, виділених обома країнами на так звану політику пам’яті, але також звичайного інтересу та компетенції. Проблеми з розширенням дії протоколів про співпрацю стосовно конкретних поминань, відсутність коштів з української сторони для їх реалізації на території Республіки Польща, суперечки щодо компетенції та нереальні плани – це лише деякі елементи, які суттєво впливають на переваги польської сторони в цьому питанні. Негативи цього періоду, включаючи практику ROPWiM та кілька років занехаянь, помітні й сьогодні. В результаті масових дій прикордонних та націоналістичних кіл було зафіксовано кілька випадків пошкодження пам’ятних місць (у тому числі в Грушовичах).
Спроба врегулювати хаос
З часом екстремальні реакції на українські вшанування пам’яті на південному сході Польщі перестали належати перемишльським колам, оскільки вони були включені до денного порядку національними прикордонними організаціями. ROPWiM, Канцелярія Президента Республіки Польща, депутати Сейму РП були завалені зверненнями, скаргами тощо.
У 1994 році Польща та Україна підписали угоду про цвинтарі, могили та воєнні пам’ятні знаки. Напередодні Фестивалю української культури у Перемишлі відбулося засідання Комітету національних та етнічних меншин (KMNiE) Сейму Республіки Польща за участю, серед інших Анджея Пшевозніка, перемишльського воєводи Станіслава Байди, великої групи депутатів Сейму РП. Однією з провідних тем було питання українських могил та пам’ятників.
Емоції навколо вшанувань, діяльність KMNiE Сейму РП та особиста участь у пошуку рішень депутатом Яцеком Куронем лежали в основі вищезгаданої угоди між ROPWiM та ОУП. Документ включає, серед іншого, той факт, що вшанування пам’яті буде пов’язане з фактичним місцем поховання, ініціатори мали уникати розміщення військових звань чи назв формувань на могилах і пам’ятниках.
Польсько-українські угода та порозуміння між ROPWiM та ОУП лише тимчасово заспокоїли ситуацію та призвели до позитивних дій. Завдяки діалогу були створені вшанування пам’яті у Завадці-Морохівській та Сагрині, оновлено пам’ятник на місці табору солдатів Петлюри у Каліші. Найважливішою подією стало відкриття пам’ятника українським жертвам у селі Павлокома 13 травня 2006 року за участі президентів Леха Качинського та Віктора Ющенка, а також церковних ієрархів (кардинал Л. Гузар, архієпископ Ю. Міхалік).
Пріоритет: Цвинтар орлят. Затишшя перед бурею
Період із 2000 по 2014 рік можна охарактеризувати як відносно спокійний, хоча це не означає, що нічого не відбувалося щодо українських могил та вшанування пам’яті. Позитивні події, наприклад, у Павлокомі, відкриття пам’ятника у Горайці у 2010 році (після 10 років зусиль колишньої жительки села Євдокії Філь, яка, до речі, не пережила церемонії) за участю секретаря ROPWiM Анджея Кунерта та Святослава Шеремети, місцевої влади Польщі та України, супроводжувалися менш оптимістичними подіями. Багаторічна бездоглядність на рівні воєводського управління, про яку, серед іншого, згадував у звіті Вищої контрольно-ревізійної служби «Інформація про результати перевірок піклування про військові кладовища в південно-східній Польщі» від 2018 року є ще одним чинником. В інформації зазначалося, що на рівні обліку могил та пам’яток, що охороняються державою, є недоліки.
В умовах негативних емоцій та практик важливими, дещо забутими, були урочистості на честь жертв Юзефа Задзєрського «Волиняка» 2 грудня 2007 року у Пискоровичах. У селі існувала зразкова співпраця між мешканцями, органами місцевого самоврядування, колишніми мешканцями та українцями з Польщі. На будинку школи, у місці вбивства, повісили табличку: «Пам’яті про мешканців Пискорович та околиць української національності, вбитих у цій будівлі у квітні 1945 року. Мешканці Пискорович 2007». У храмі відбулося богослужіння за участю митрополита Івана Мартиняка та римо-католицького пароха. Після цієї церемонії каплицю в селі також оновили.
Пискоровичі – не єдиний випадок відкритого ставлення місцевої влади та нинішніх мешканців. Однак 2020 рік приніс суттєву корекцію цій моделі поваги до пам’яті українських співгромадян. 7 травня голова Інституту національної пам’яті (ІНП) д-р Ярослав Шарек та директор відділення ІНП у Ряшеві д-р Даріуш Іванечко запалили свічки на могилі «Волиняка» – командира відповідального за вбивство цивільного населення в Пискоровичах. Жодна з могил цивільних громадян України, громадян Республіки Польща, на південному сході Польщі не отримала такої честі.
Монументальна гібридна війна
Що стосується українських меморіалів та історії, медійний аспект та маніпулювання інформацією відіграють величезну роль. З початку демократичної Польщі, прикордонні та націоналістичні кола, значна частина політиків і засобів масової інформації намагалися перешкодити Сейму Республіки Польща засудити операцію «Вісла» та розкрити всі факти, пов’язані зі злочинами проти українського цивільного населення. Класичним цього прикладом є доля вшанування пам’яті в Сагрині. Коли після багатьох років українська сторона встановила пам’ятник жертвам акції 10 березня 1944 року на колишньому православному цвинтарі, відбулося порушення так званої президентської польсько-української моделі примирення на могилах. Ідеться про символічні жести та церемонії, на яких були присутні президенти обох країн – у 2003 році в Порицьку/Павлівці – Александр Квасневський та Леонід Кучма – на могилах польських жертв, у 2005 році в Павлокомі – Лех Качинський та Віктор Ющенко та у 2007 році у Гуті-Пєняцькій – Л. Качинський та В. Ющенко.
У 2009 році польська сторона успішно заблокувала (як виявилося – надовго) можливість зустрічі президентів Польщі та України біля новозбудованого пам’ятника у Сагрині та спільного відкриття. Поляки боялися протестів ветеранів та прикордонних громад, оскільки це був військовий злочин, скоєний солдатами Армії крайової та Селянськими батальйонами. І ветерани АК, і керівники та ідеологи прикордонного руху виступали проти поваги до українських жертв села Сагринь та визнання знахідок істориків. Пам’ятник у Сагрині відкрили «в односторонньому порядку» 8 липня 2018 року за участі Президента України Петра Порошенка та великої делегації міністрів, депутатів Верховної Ради, а також сімей загиблих. Представники польської держави не взяли участь у церемонії. Крім того, після урочистостей тодішній люблінський воєвода Пшемислав Чарнек назвав їх «гуцпою», а учасників – «українськими націоналістами» та розв’язав кампанію проти лідера української громади, д-ра Григорія Купріяновича. Публічні виступи воєводи не викликали жодної реакції на рівні уряду, навіть після того, як прокуратура ІНП відмовилася розпочати розслідування проти Г. Купріяновича та була припинена прокуратурою у Замості.
Після 2000 року А. Пшевознік повністю заперечив формулу діалогу з українською меншиною. З цього моменту всі заходи щодо українських могил та пам’ятників на території Республіки Польща мали лише двосторонній, міждержавний характер. Однак негативні наслідки використання цієї схеми не були помічені особами, які приймали рішення. До сьогодні жодна польська влада чи установа (Комітет національних та етнічних меншин парламенту, Спільний комітет уряду та меншин) не змогли чи не хотіли змінити модель, в якій питання переважно стосуються громадян Польщі, майже повністю обговорюються без їхньої участі. Стає дедалі очевиднішим, що постулати й погляди людей та екстремальних умов (щодо українських могил і пам’ятників у Польщі) все частіше проголошуються державними службовцями, у тому числі вищими.
Секретар ROPWiM Анджей Кунерт намагався змінити цю формулу, але зміни в Україні, посилення тиску прикордонних громад та нова модель історичної політики призвели до швидкого провалу цих спроб. У діяльності ROPWiM (та інших установ і міністерств) звинувачення проти української меншини все частіше з’являються з 2013 року.
Шаблон дезінформації навколо українських вшанувань, побудований прикордонними колами у дев’яностих роках, широко використовується. Тут ідеться, серед інших, про наголошування, що це «пам’ятники, які прославляють УПА». Фактично, після демонтажу пам’ятника у Грушовичах 26 квітня 2017 року більшість із них є надгробками на місцях поховання членів УПА (часто розташованих на колишніх греко-католицьких кладовищах, наприклад, у Радружі, Верхраті, Молодичі) та могилами мирного населення. Класичним прикладом такого типу дезінформації є випадок надмогильного пам’ятника в неіснуючому селі Монастир. Пам’ятник збудовано на місці так званого незаконного вшанування пам’яті під особистим наглядом А. Пшевозніка. В даний час це виявляється «формою прославлення злочинного формування». Якщо бути точним, єдиним елементом, крім прізвищ та дати смерті, на табличці був напис «Вони загинули у боротьбі за вільну Україну» та згадка про тих, хто похований у боротьбі з військами НКВС.
Доля могили в Монастирі чудово ілюструє, наскільки невміло польські державні установи роками підходять до питання українського вшанування пам’яті. Коли українська держава зробила свою позицію більш гнучкою щодо відновлення пошкоджених могил і пам’ятників та почала обмежувати список так званими юридичними (мається на увазі, перш за все, могилу в Монастирі), з’явилися нові/старі обставини. Згідно з офіційною інформацією виявилося, що могила в Монастирі не вносилася до обліку військових могил та кладовищ упродовж 15-ти років після її встановлення. З цієї причини відновити його не вдалося. Також виявилося, що чиновники не впевнені, чи поховані у могилі були винні у злочинах проти поляків. Ева Ленярт (воєвода Прикарпаття) наказала провести ексгумацію. Незважаючи на те, що Україна (після візиту Президента Володимира Зеленського) зняла мораторій на пошук польських жертв війни в Україні, продовжується клінч щодо могили в Монастирі.
У 2014–2020 роках у Польщі сталося кільканадцять актів провокації, профанації та знищення українських могил. Перший публічний осуд відбувся у січні 2020 року, напередодні візиту до Польщі Президента України В. Зеленського. З 2015 року Посольство України в Республіці Польща, Міністерство закордонних справ України та громадські кола Польщі протестували проти варварської практики. Видатні поляки (підписанти звернення «Заклик із Верхрати» та інших виступів є заслуженими людьми у боротьбі за демократію в Польській Республіці, людьми культури та науки) також постулювали необхідність вступу в діалог між державними інститутами та українською громадою. Настала оглушлива тиша.
Дзвони Монастиря. Гра на очікування
Тонкощі питання українських могил та пам’яток зосереджені у справі Монастиря. У випадку цього вшанування можна побачити приклади недоброзичливості багатьох організацій і можна побачити стан призупинення, що показує інерційність державних установ. З одного боку, ми прагнемо вшанувати пам’ять полеглих, переважно мешканців прилеглих сіл, з іншого – прикордонне середовище, атмосфера ворожості та нерозуміння, величезне поле для ворогів Польщі та України.
Упродовж багатьох років у Польщі було модно посилатись на досягнення й слова Єжи Ґедройця та середовища паризької «Культури», але слова Редактора зазвичай пропускаються: «Існує нікчемна дискусія, що цю пам’ятку [у Грушовичах – П.Т.] було зведено без згоди адміністративних органів. Давно пора забути про минулу братовбивчу боротьбу. Забувається, що УПА – це легенда серед української спільноти борців за волю України, а польська громада вважає її бандитами, вбивцями польського населення. Водночас ми організовуємо урочистості та встановлюємо пам’ятники Армії крайовій у Литві та Україні, забуваючи, наскільки негативно вона сприймається у цих громадах». Ця цитата з «Культури» від 1995 року діє і сьогодні.
Після слів П. Чарнека про «гуцпу» біля пам’ятника жертвам Сагрині, рішуче мовчання державних установ, Римо-католицької церкви перед обличчям серії руйнувань та осквернення у 2014–2020 роках відсутність будь-яких умов для діалогу з меншиною, важко бути оптимістом. Тим більше не можна ним бути в ситуації, коли вулиці Станіслава Басая «Рися» та Зенона Яхимека «Віктора» у Грубешеві та Томашеві-Люблінському, командирів відповідальних за злочини у багатьох місцевостях на шкоду українського цивільного населення Холмщини, жертв пацифікаційних акцій, які охопили кілька десятків сіл (не лише село Сагринь), не заважають особам, які приймають рішення. Не є проблемою й факт допиту про злочини (підтверджений численними польськими істориками) у багатьох випадках не вшанованих.
Петро Тима