У сучасній Польщі є чимало місць, пов’язаних із діяльністю українських діячів культури міжвоєнного періоду, зокрема їхні могили. Більшість таких поховань зустрічається у великих містах, адже саме там селилися тогочасні українські художники, письменники, актори та музиканти, які переважно були вихідцями з Наддніпрянщини і представниками так званої петлюрівської еміграції.
Люди української культури почали масово приїжджати до країни над Віслою на початку двадцятих років ХХ століття. Багато з них потрапили до таборів для інтернованих, де відразу включилися в табірне культурне життя, як, наприклад, сотник Армії Української Народної Республіки, поет Євген Маланюк у Каліші. Деяким біженцям з окупованої більшовиками України вдалося одразу ввійти у вир освітньо-культурного життя, як, наприклад, Льву Биковському, бібліологу. У своїх щоденниках книгознавець згадує цікаві подробиці українського студентського життя у Варшаві початку двадцятих років.
Саме в цей час у столиці Польщі з’явилися еміграційні ініціативи, спрямовані на плекання та популяризацію української культури.
Особливу активність серед українських культурних діячів виявляли митці. Академія красних мистецтв у Варшаві стала важливим осередком українського мистецького життя. Українське студентство, яке було другою за чисельністю (після поляків) національністю, створило мистецький гурток «Спокій» (1927–1939), який організовував регулярні виставки та видавав каталоги своїх робіт. Одним із засновників цієї організації був талановитий киянин Володимир Побулавець (1898–1929). В останні роки свого короткого життя він створив низку скульптур українських письменників, у тому числі Івана Франка й Тараса Шевченка. На його могилі на православному цвинтарі на Волі у Варшаві друзі митця поставили мистецьки виготовлений козацький хрест. Серед членів варшавського «Спокою» був В’ячеслав Вашковський (1904–1975) – графік, автор багатьох книжкових ілюстрацій, який після Другої світової війни читав лекції у своїй альма-матер – Варшавській академії красних мистецтв. Цього професора мистецтва поховали на військовому цвинтарі на Повонзках у Варшаві.
Серед відомих українських митців, які працювали у Польщі в міжвоєнний період і поховані на території сучасної польської держави, слід назвати також представника старшої генерації українських митців проф. Петра Холодного (1876–1930), одного із засновників так званого неовізантизму в українському мистецтві. Похований на православному цвинтарі на Волі у Варшаві, але могила не збереглася [Petro Chołodnyj | Żywi w naszej pamięci (ukrainskanekropolia.org)]
Іншим важливим осередком емігрантського мистецького середовища був Краків і місцева Академія образотворчого мистецтва з українським мистецьким товариством «Зарево» (1932–1939). Воно було засноване з ініціативи письменника Богдана Лепкого (1871–1941), який був впливовою постаттю серед української міжвоєнної громади в Польщі. Лепкий – видатний поет і прозаїк, автор популярної на той час тетралогії Мазепа. Три десятиліття працював викладачем українських предметів у Ягеллонському університеті, а в останні роки життя став сенатором Республіки Польща. Його могила знаходиться на Раковіцькому цвинтарі.
Важливим представником української мистецької спільноти міжвоєнної Польщі був графік Лев Ґец (1896–1971), колишній вояк Українських січових стрільців. Він створив своєрідну художню енциклопедію життя українських вояків Антологія січової творчості. Багато художніх творів присвятив Лемківщині, де працював у 1920–1930 роках. 14 років очолював Лемківський музей у Сяноці. Після Другої світової війни Ґец жив у Кракові і працював у Краківській академії красних мистецтв. Українська громада міста вважала митця «українським послом у Кракові». Комуністичні спецслужби стежили за ним і переслідували його до кінця життя. Художника поховали на Раковіцькому цвинтарі.
На цьому ж кладовищі похований Осип Назарук (1883–1940) – громадський і політичний діяч, публіцист і письменник, літописець Українських січових стрільців, автор популярного тоді роману Роксолана та цікавих спогадів Втеча зі Львова до Варшави, в яких описав драматичні події осені 1939 року.
Каліш був важливим центром українського культурного життя у міжвоєнній Польщі. На початку двадцятих років тут був табір для інтернованих вояків Армії УНР, частина з яких залишилася в Каліші навіть після розформування табору. Серед діячів української культури цього міста згадаємо двох образотворців – Олександра Шолохова (1896–1981) [Ołeksandr Szołochow (Jan Nowak) | Żywi w naszej pamięci (ukrainskanekropolia.org)] та Івана Сенкевича (1888–1980) [Jan Sienkiewicz | Żywi w naszej pamięci (ukrainskanekropolia.org)]. Вони обидва належали до української мистецької громади Каліша, яка була пов’язана з Мистецькою студією під патронатом проф. Петра Холодного. Ці художники були поховані в Каліші на православному цвинтарі в частині Військового мавзолею на вулиці Жолнєрській, 24 серед інших колишніх вояків Армії УНР.
У Лодзі, натомість, у міжвоєнний період і після Другої світової війни діяв Зиновій Подушко (1887–1963) – сценограф і художник, який спеціалізувався на українському пейзажі. Цей колишній офіцер армії УНР був пов’язаний з містом Лодзь понад 40 років і був похований на православній частині кладовища на Долах у Лодзі.
Серед українських митців міжвоєнного періоду вирізнявся мандрівник, живописець і етнограф Олександр Лященко (1883–1944). [Aleksander Laszenko | Żywi w naszej pamięci (ukrainskanekropolia.org)].
Цей іммігрант зі Східної України був відомий у 20–30-их роках ХХ століття як один із небагатьох польських митців, які займалися так званою екзотичною тематикою (Африка та Близький Схід). Його пов’язували з Влоцлавеком на Куявщині, де він був похований на міському кладовищі.
Серед діячів української культури міжвоєнного періоду в Польщі слід окремо назвати Уляну Кравченко (1860–1947), піонерку української жіночої літератури. 27 років вона прожила в Перемишлі, де підготувала до друку більшість своїх книжок поезії та прози. Там же вона написала текст гімну найбільшої на той час української жіночої організації – Союзу українок. Варто зазначити, що на її патріотичних віршах виховувалося покоління Січових стрільців. Зять Уляни Кравченко, Роман Секела (1884–1938), юрист, був автором оповідань про стрільців. Згідно з його останньою волею, його прах поховали в могилі в Кальниці поблизу Балигорода (Підкарпатське воєводство, Ліський повіт). Говорячи про діячів української культури міжвоєнного періоду, не можна не згадати людей, пов’язаних із музичним і театральним життям емігрантського середовища. У Варшаві одним з організаторів українського музичного життя був Олександр Пухальський (1900–1943?) – поручник Армії УНР, артист, співак, учасник Військового хору Армії УНР. Його могила знаходиться у Варшаві на Православному цвинтарі на Волі. [Ołeksandr Puchalśkyj | Żywi w naszej pamięci (ukrainskanekropolia.org)].
У свою чергу Петро Доманчук (1902–1973) – диригент, громадський діяч і педагог – багато років очолював українські церковні хори у Польщі та редагував українськомовний «Православний церковний календар». Похований у православному некрополі у варшавському районі Воля.
Організатором емігрантського хору в Торуні був Андрій Дмитренко (1898–1967), солдат Армії УНР. Після Другої світової війни був диригентом церковного хору. Місце його вічного спочинку – у Кентшині (Вармінсько-Мазурське воєводство). [Andrzej Dmytrenko | Żywi w naszej pamięci (ukrainskanekropolia.org)].
На Підляшші також можна знайти сліди міжвоєнного українського культурного життя, реалізованого емігрантами. Андрій Німий (1900–1972) – громадсько-культурний діяч, організатор драматичного аматорського гуртка. [Andrij Nimyj | Żywi w naszej pamięci (ukrainskanekropolia.org)].
Натомість Олександр Щербань (1898–1984) з юності був пов’язаний із театром, у тому числі з Армійським театральним гуртом УНР, Українським об’єктивним театром, аматорським театром у Кліщелях. Обидва поховані на православному цвинтарі у Кліщелях (Підляське воєводство, Гайнівський повіт). [Aleksander Szczerbań | Żywi w naszej pamięci (ukrainskanekropolia.org)].
Натомість у Лодзі реалізовували свої творчі плани театральні актори Марта (1898–1942) та Анатоль Корнилецькі (1898–1944). Анатоль у 1919 році пішов добровольцем до армії, а в міжвоєнний період заснував Український гастрольний театр, який виступав по всій Польщі. У театрі виступала і його дружина Марта. На православній частині кладовища на Долах поховали подружню пару українських акторів. На могилі Марти Корнилецької є напис: Артистка української сцени. Спи спокійно люба, єдина. Хай сниться Тобі Україна.
Д-р Ростислав Крамар
Література:
A. Kolańczuk, Ukraińscy emigranci polityczni w życiu naukowym, kulturalnym, społecznym i gospodarczym w II RP, Przemyśl 2017.
A. Kolańczuk, „Umarli, aby zmartwychwstała Ukraina”. Uczestnicy ukraińskich walk niepodległościowych w latach 1917–1921 – miejsca pamięci w Polsce, Przemyśl 2015.
R. Szagała, A. Kolańczuk, Cmentarz prawosławny na Woli w Warszawie. Groby ukraińskie, Warszawa 2002.
R. Szagała, E. Wiszka, Ukraińcy w Warszawie, Toruń–Warszawa 2010.
T. Filar, U stóp królewskiego Wawelu. Społeczność ukraińska w Krakowie w latach 1918–1939, Kraków 2004.
E. Wiszka, Emigracja ukraińska w Polsce. 1920–1939, Toruń 2005.
Р. Коваль, Віктор Моренець, «Подєбрадський полк» Армії УНР, т. 1, Київ 2015.
Армія за дротами, ред. В. Моренець, Київ 2018.