Питання освіти і шкільництва українською мовою у Польщі після Другої світової війни спершу потребує кількох речень уточнення, коли йдеться про саму суть проблеми. По-перше, у Польщі не було тоді українських шкіл. Навчання української мови, а з дев’яностих років ХХ століття також історії України, переважно відбувалося у державних польських навчальних закладах або в рамках менш формальних форм навчання, наприклад, у недільних школах. Катехізація проводилася в греко-католицьких парафіях, однак до кінця вісімдесятих років була дуже обмежена. Крім того, з 1953 року у Варшавському університеті діяв український філологічний факультет. Підготовка професорсько-викладацького складу до викладання української мови також тимчасово проводилася у Вчительській семінарії у Щецині та Педагогічному ліцеї в Бартошицях.
Школи, в яких проводилися уроки української мови, були відкриті в Польщі у 1944/1945 навчальному році. В основному це були сільські осідки, які продовжували свою діяльність із часів окупації чи навіть ще довоєнного періоду. Разом із прогресом депортації українського населення до СРСР ці установи були ліквідовані. Фактично з 1946 по 1952 рік навчання української мови в Польщі не велося. У квітні 1952 року Політичне бюро Центрального комітету Польської об’єднаної робітничої партії прийняло ухвалу, спрямовану на стабілізацію українського населення, переселеного у 1947 році в рамках операції «Вісла» на Повернених територіях. У резолюції, зокрема, оголошено створення навчальних закладів, де мали бути організовані пункти навчання української мови. Їх почали створювати з 1952/1953 навчального року. Їхнє функціонування супроводжувалося низкою проблем – від нестачі відповідного персоналу, через відсутність підручників, до ставлення польського населення та самих переселенців до можливості навчання української мови. Щоб вирішити деякі проблеми, у 1953 році у Варшавському університеті було розпочато курс української філології (про що вже згадувалося), а також до Польщі були привезені радянські підручники та українська література з СРСР.
Докорінна зміна у функціонуванні освіти українською мовою відбулася після 1956 року. В основному це було пов’язане зі створенням шкільних закладів зі статусом шкіл із додатковою українською мовою. Це були як початкові школи в Лабуню (переведена до Чахова; існувала до 1963 року), Тшенсачі (існувала до 1960 року), Сонґнітах, Ярошівці, Білому Борі, Банях-Мазурських, так і середні навчальні заклади у Перемишлі (1957–1964), Злоторії (пізніше школу перенесено до Лігниці), Лідзбарку-Вармінському, Бартошицях та Ґурові-Ілавецькому. Крім того, викладання української мови продовжувалося в рамках навчальних пунктів. Система могла навчати від 1 до 2,5 тисячі учнів на рік. Однак рівень викладання української мови значно відрізнявся.
Із функціонуванням освітніх закладів, які навчали українською мовою у період Польської Народної Республіки, були зв’язані багато справ, що ілюстрували ставлення польської влади до українських питань. Доведено, зокрема, до розпаду середньої школи у Перемишлі, а в сімдесятих роках ХХ століття були спроби закрити школу в Лігниці.
Із діяльністю шкіл та пунктів навчання тісно пов’язане функціонування аматорських дитячих і молодіжних мистецьких колективів, які презентували свої можливості на сценах оглядів творчості Українського суспільно-культурного товариства, Молодіжних ярмарків у Ґданську, дитячих переглядів у Кошаліні, Ельблонзі тощо. Вчителі української мови були водночас найпомітнішою групою активістів УСКТ. Важливою подією для української громади у вісімдесятих роках стала згода на проведення збору коштів на будівництво гуртожитка для початкової школи в Білому Борі.
Окрім мережі офіційних навчальних закладів, у деяких греко-католицьких центрах (офіційно греко-католицькі парафії можна було відновити лише після 1989 року) велася катехізація дітей (іноді з елементами навчання української мови). Масштаби цього явища невідомі, оскільки до цих пір жодних досліджень у цій галузі не проводилося.
У 1989 році у Польщі відбувся політичний прорив. На його хвилі українська громада намагалася збільшити базу навчальних закладів. Тоді, зокрема, вдалося відновити ліцей з українською мовою навчання у Перемишлі (нині Комплекс загальноосвітніх шкіл № 2 імені Маркіяна Шашкевича), створити ліцей в Білому Борі. Навчання української мови розпочалося також у Більську-Підляському. В рамках реформи освіти в кінці дев’яностих років створено гімназії, а середня освіта обмежилася до трьох років. Це негативно позначилося на функціонуванні більшості шкіл з українською мовою навчання. З величезними проблемами почала боротися, зокрема, школа в Білому Борі. З 2005 року ведучим органом школи стало Управління маршала Західнопоморського воєводства. На початку третього десятиліття XXI століття перед загрозою ліквідації постала школа в Лігниці (нині Комплекс загальноосвітніх шкіл № 4 імені Богдана-Ігоря Антонича), де упродовж багатьох років більшість учнів були дітьми громадян України, які тимчасово або постійно проживають у Польщі.
д-р габ. Ярослав Сирник
