У 1944 році Червона армія увійшла до Польщі. Таким чином, польське та українське незалежне підпілля, яке виражало державні та національні інтереси, втратило своє значення і стало об’єктом нападів нової влади. Польська та українська конспірації не мали впливу на подальший розвиток подій. З обома поводилися жорстоко. Майбутнє Польщі та її громадян було в руках диктатора Йосифа Сталіна, лідера Союзу Радянських Соціалістичних Республік, а також підпорядкованих йому польських комуністів. Гра стосувалася не лише захоплення влади в Польщі, а й встановлення її нової територіальної форми. Думаючи про владу – а це була головна мета польських комуністів – вони погодилися піти на далекосяжні поступки радянській державі, включаючи питання східного кордону Польщі. 26–27 липня 1944 року Польський комітет національного визволення (ПКНВ), створений тижнем раніше в Москві, без будь-якої легітимації, погодився на новий перебіг польсько-радянського кордону. Можна припустити, що саме тоді народилася ідея надати новому кордону більш етнографічний характер, тобто переселити поляків із СРСР, а білорусів, литовців та українців із Польщі.
У вересні 1944 року ПКНВ підписав угоди про переселення з радянськими республіками: Білоруською, Литовською та Українською. Безсумнівно, що ініціатором цих пактів був Й. Сталін. Він хотів створити етнографічний кордон між Польщею та СРСР і тим самим зіткнутися із західними країнами з довершеним фактом, тобто отримати їх згоду на такий прикордонний курс. 15 жовтня розпочалося переселення з Польщі близько 650–700 тисяч осіб української національності. Спочатку виїжджали сім’ї, які втратили своє майно внаслідок фронтових та польсько-українських боїв, часто втрачали своїх родичів та тих, хто боялися за своє життя, а також радянської пропаганди про свій добробут на новому місці оселення. За оцінками, тоді залишилося близько 20 тисяч людей. Проте переважна більшість українців хотіла зостатися на батьківщині. Тому докладалися всі зусилля, щоб уникнути депортації: від втечі до лісу або на чехословацьку сторону, до зміни обряду на латинський та проголошення вірності Польщі. Це ставлення не змінилося до кінця переселення. Опір українців змусив владу виступити за те, щоб присилувати їх покинути Польщу, що йшло паралельно з настроями частини польського суспільства в цьому районі, а також представників місцевої влади. Напевно, не всі представники польського уряду чи суспільства поділяли такі погляди, але ті, хто приймав рішення, були центральною владою, яка хотіла позбутися українського населення в ім’я створення національно єдиної Польщі.
Більшість українців вирішили залишитися. Навіть інтенсивна та оманлива радянська пропаганда, яка представляла Радянський Союз як країну, де течуть молоко та мед, не змінила цього рішення. Це було зумовлено різними причинами, найважливішою з яких була прихильність до батьківщини, своєї малої батьківщини. Більше того, найближчі новини про радянську дійсність відлякували людей від виїзду. Переселення в радянську Україну могло означати лише погіршення умов життя. Українська повстанська армія, яка навесні 1945 року уклала угоду з підпільною Армією крайовою, також закликала залишитись, що призвело до зменшення кількості нападів на цивільне населення обох національностей. З цих причин у середині 1945 року вся акція з переміщення зазнала краху. До липня лише 38% українців, запланованих до виїзду, були переселені.
Керуючись принципом добровільного виїзду, влада могла дійти висновку, що переселення було завершено. Однак, прагнучи створити єдину національну Польщу, таке рішення було неприйнятним. Радянська сторона також вимагала продовження передачі. Її кінець означав би, що польська громада з кількох сотень тисяч залишиться в радянській Україні, і жодна зі сторін цього не хотіла. Радянська влада хотіла позбутися поляків, а польській владі це було потрібно для заселення колишніх німецьких земель та надання їм польського характеру. У цій ситуації прийнято рішення повністю порушити принцип добровільності.
3 вересня 1945 року 3-я, 8-а та 9-а піхотні дивізії Війська польського були направлені до південно-східної Польщі з метою витіснення українців. Органи безпеки навіть рекомендували виселення мішаних сімей (якщо батько не поляк). Військо витіснило цілі села, давши їхнім мешканцям близько двох годин на підготовку до виїзду. Часто акція супроводжувалася жорстокістю солдатів. Прикладом може бути напад армії 21 березня 1945 року на Старий Люблинець (Любачівський повіт), де було вбито щонайменше 58 осіб, або вбивство 5 квітня в Горайці (Любачівський повіт), коли загинули щонайменше 155 особи, включаючи жінок та дітей, а також вбивство 96-ох жителів Завадки Морохівської (Сяніцький повіт) у 1946 році, а ще й вбивство 33-ох українців у Терці (Ліський повіт) 9 липня 1946 року, 28 з яких замкнені у сараї, де були кинуті гранати і підпалені. Така поведінка стосувалася не всіх солдатів та їхніх командирів. Начальник штабу Військового округу № 5 бригадний ген. Адам Дашкевич рекомендував солдатам визнати всіх українських чоловіків бандитами і навіть застрелити деяких із них. У свою чергу, командир Військового округу № 5 ген. дивізії Міколай Вєнцковський закликав офіцерів негайно припинити жорстоке поводження з українським населенням. На практиці, однак, дії війська залежали від ставлення командира, який їх виконував, а також від індивідуальних позицій рядових солдатів.
На жаль, застосований примус, а отже, і шкода, завдана цивільному населенню, мали ще один негативний ефект. Українське підпілля відстоювало переміщене населення. До нього почали припливати люди, які хотіли захистити свою батьківщину. УПА зростала. Якщо навесні 1945 року у Польщі було близько п’яти сотень, то через рік таких одиниць було вже близько 17-ти. Зв’язок був паралізований шляхом підриву мостів та залізничних колій, готувалися засідки та атакувалися військові частини, відділення для переселення та станції навантаження, а також проводилася пропагандистська й агітаційна діяльність проти переміщення. Покинуті будинки спалювали, щоб у них не жили польські родини. Проте українське підпілля та опір населення не змогли запобігти депортації супроти вирішальної переваги війська, але в кращому випадку її затримати. Загалом до червня 1946 року до радянської України було переселено близько 500 тисяч осіб, включаючи більшість греко-католицького духовенства, разом з ієрархами, а також православного. Решта населення становила близько 160–200 тисяч і була включена в операцію «Вісла» у 1947 році.
проф. Роман Дрозд
Література
1947. Пропам’ятна Книга, ред. Б. Гук, Варшава 1997.
Drozd Roman, Polityka władz wobec ludności ukraińskiej w Polsce w latach 1944–1989, Warszawa 2001.
Drozd Roman, Вигнали і забрали. Позбавлення українців їхньої малої батьківщини в комуністичній Польщі, Івано-Франківськ 2020.
Pisuliński Jan, Przesiedlenie ludności ukraińskiej z Polski do USRR w latach 1944–1946, Rzeszów 2017.
Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie Ukraińców z Polski do USRR 1944–1946, t. I, Dokumenty 1944–1945, red. E. Misiło, Warszawa 1996.
Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie Ukraińców z Polski do USRR 1944–1946, t. II, Dokumenty 1946, red. E. Misiło, Warszawa 1999.