Українське політичне життя у міжвоєнний період на території, обмеженій тодішніми кордонами Польщі, мало кілька течій. Різниця в його характері та цілях залежала від того, чи була пов’язана з територіями, де корінні жителі брали в ній участь, або навпаки – вони були ініційовані у міських центрах, розташованих глибоко в Польщі, куди українці мігрували як політичні біженці (з економічної причини або для того, щоб здобути освіту).
Перші роки існування Другої Речі Посполитої – це період перебудови українського політичного життя, яке сформувалося у довоєнний період та під час української революції (1917–1921/1923 років). Після рішення Ради послів у березні 1923 року про надання Польщі права панувати над Східною Галичиною, розпочався процес консолідації політичних партій та творення нової політичної сцени.
У результаті трансформації, в межах довоєнної національно-демократичної течії на політичній сцені в липні 1925 року з’явилося Українське національно-демократичне об’єднання. Упродовж півтора десятиліття це було найсильніше українське політичне угруповання в Другій Речі Посполитій, з найбільшим представництвом у парламенті, яке контролювало більшість інституцій українського національного життя та безперечно задавало йому тон. На території тодішньої польської держави УНДО створило структури у Перемишльській землі та на Лемківщині, однак не вдалося йому (за деякими винятками) досягти Холмщини та Підляшшя.
У першій половині двадцятих років ХХ століття процесам консолідації та радикальних змін були також піддані ліві середовища. В основному процеси тут проходили кількома шляхами. Реорганізація комуністичних формувань призвела до створення у 1923 році Комуністичної партії Західної України. Це середовище діяло нелегально, мало розгалужену організаційну мережу (деякі території населені українцями, наприклад, більшість Підляшшя, були виключені з-під впливу КПЗУ) та намагалося вплинути на інші легальні ліві партії.
Прикладом радикально лівого середовища було Українське соціалістичне об’єднання – Селянський союз (так званий Сель-Союз), створене у Холмі 1924 року. Два роки пізніше, приєднавшись до галицької групи, Сель-Союз перетворився на Українське селянсько-робітниче соціалістичне об’єднання (так званий Сель-Роб). Це угруповання зіграло величезну роль у розвитку національного життя на Холмщині і його вплив охопив величезні території: від крайніх північних куточків Підляшшя – до Лемківщини на півдні. Спроби підпорядкувати КПЗУ призвели до розколів у Сель-Робі, і у 1932 році стали приводом для державної влади його ліквідувати. У випадку Холмщини й Підляшшя, після розпущення просвітницького товариства «Рідна чата», це було нищівним ударом по місцевому українському політичному житті.
Партії, що стояли на платформі антикомунізму та антирадянства також відіграли важливу роль в українському соціалістичному й національному рухах. Цю позицію зайняли представники Української соціалістично-радикальної партії, створеної у 1926 році (в результаті об’єднання структур менших політичних формувань), та Української соціал-демократичної партії, організованої у 1928 році. Ці угруповання не змогли досягти реального впливу в районах на захід від Бугу.
На українській політичній сцені в міжвоєнний період з’явилися також формування, що представляли тенденцію радикального націоналізму. Їхню остаточну консолідацію ініціювали кола колишніх українських солдатів, які на початку двадцятих років ХХ століття створили Українську військову організацію. Результатом розпочатого процесу стало створення у Відні 1929 року Організації українських націоналістів, яка розвинула свою мережу не лише в межах Другої Речі Посполитої, а й в еміграції. ОУН не зуміла розширити свій вплив на Холмщину, Підляшшя та Лемківщину, але мала своїх послідовників серед студентської молоді, розпорошеної по різних академічних центрах у Польщі та в Ґданську. З 1933 року легально діючий Фронт національної єдності конкурував з ОУН у Галичині. На думку польських органів безпеки, наприкінці тридцятих років йому вдалося її дистанціювати, зокрема, у Перемишльському районі.
Політична діяльність українських політичних емігрантів, колишніх солдатів Армії Української Народної Республіки, які до 1924 року перебували в таборах для інтернованих, була дещо іншою. Їхній правовий статус не дозволяв брати активну участь у політичному житті та мати повну свободу у виборі місця проживання. Деякі з них були залучені до елементарних форм державних структур УНР, що продовжували свою діяльність в еміграції. Офіційним представником цього середовища був Український Центральний Комітет зі штаб-квартирою у Варшаві, який, зрештою, не був політичною партією, а громадською організацією, що координувала діяльність колишніх солдатів Армії УНР, які проживали у різних куточках країни.
Починаючи з Лемківщини, через Надсяння, Холмщину та Підляшшя, місцева українська еліта посилалася на національні ідеї, але наявність регіональних центрів політичного життя мала важливе значення для їхнього потенціалу. Політичне життя не було тут рівномірно розвинене, а навіть дуже різноманітне: від відносно активної Перемишльщини, автономної та добре обладнаної Лемківщини, Холмщини з імпульсом розвитку, до майже «недоторканого» Підляшшя. Українські кола жили різними темпами в найбільших польських містах і водночас академічних центрах: у Варшаві, Кракові, Познані або, розташованих поза межами Другої Речі Посполитої, в Ґданську. Незалежно від темпів, у яких розвивалося українське політичне життя в окремих регіонах та центрах, його еволюція рухалася в напрямку модернізації та об’єднання, а з плином часу – зміцнювала свої позиції.
д-р габ. (д-р наук) Роман Висоцький, проф. вузу