Українці, як і інші народи, зробили кроки до створення власної незалежної держави наприкінці Першої світової війни. Спочатку це були дві незалежні державотворчі ініціативи. Перша – це проголошена 1 листопада 1918 року Західноукраїнська Народна Республіка зі столицею у Львові, а друга – Українська Народна Республіка зі столицею в Києві, яка започаткована у 1917 році. ЗУНР негайно вступила у збройний конфлікт із молодою польською державою за Східну Галичину. Після короткого напруження у взаємовідносинах, УНР у 1919 році уклала перемир’я, а в квітні 1920 року з Республікою Польща було підписано політичні та військові угоди.
У Галичині війна велася з різним ступенем успіху. Воїни з обох сторін потрапляли в полон. Поляки помістили військовополонених з Української галицької армії у старих австро-угорських казармах у Пикуличах біля Перемишля. На зламі 1918–1919 років там було ув’язнено близько 1300 полонених вояків ЗУНР. Упродовж 1919 року, перед укладенням польсько-українського перемир’я, там перебували й вояки УНР із Волині. У середині 1919 року було:
– 699 військовополонених УНР,
– 2978 в’язнів УГА,
– 243 цивільних інтернованих.
ЗУНР припинила своє існування 16 липня 1919 року, коли останні загони УГА, після важких боїв за Збруч, були витіснені. Тоді з табору в Пикуличах спочатку звільняли мирних жителів, а потім вояків УГА послідовно відправляли додому. У таборі залишилися лише бійці УНР (у народі – від імені отамана Симона Петлюри – «петлюрівці»). Проте їхній статус змінився, від полонених вони стали інтернованими солдатами чужої армії. Поляки та українці Придністров’я планували спільну боротьбу з більшовиками. Вже 24 травня 1919 року було укладено вищезгадане перемир’я з УНР. Тоді, з ініціативи глави Польської держави Юзефа Пілсудського та Головного отамана УНР Симона Петлюри, розпочалися переговори щодо укладення двосторонньої союзної угоди. Її підписали після довгих перетрактацій у ніч з 21 на 22 квітня 1920 року. Через три дні було укладено військову конвенцію і розпочався спільний похід на окуповані більшовиками українські землі. Він увійшов в історію під назвою «київської операції». На жаль, незважаючи на початкові успіхи та взяття столиці України 8 травня 1920 року, операція не принесла українцям незалежності. Петлюра не встиг запровадити загальну мобілізацію в армію, а поляки не змогли надати йому достатньої допомоги в озброєнні. Молода польська держава не мала заводів зброї та боєприпасів, а країни Західної Європи, сподіваючись відновити Росію, неохоче бачили прагнення українців до незалежності. З огляду на загрозу для Варшави, що виникла з північного напрямку, польські війська евакуювалися з України, а разом з ними і армія Петлюри. Українці воювали на захист Польщі, залишаючись вірними укладеній угоді. Симон Петлюра зробив спробу розпочати антибільшовицьке повстання в Україні восени 1920 року, але це не принесло очікуваних результатів, і армія УНР, перед обличчям великої переваги більшовицьких сил, у листопаді 1920 року остаточно відійшла за Збруч і була інтернована на території Польщі. Українська влада, представники місцевої адміністрації, чиновники різних рівнів та значні кола інтелігенції вже евакуювалися до Польщі. Загалом близько 40 тисяч людей вирішили емігрувати до польської держави, у тому числі 27 тисяч офіцерів і вояків УНР.
Частина інтернованих солдатів армії УНР знову була розміщена у вищезгаданому таборі в Пикуличах. Були тут солдати 1-ої Запорізької дивізії (з її командиром ген. Гаврилом Базильським та його заступником ген. Миколою Яшниченком), трьох бригад: 1-ої (командир полк. Іван Дубовий), 2-ої (командир полк. Іван Литвиненко), 3-ої (командир полк. Ігор Троцький), а також 1-а Артилерійської бригади (командир полк. Семен Лошенко), полку Чорних запорожців (командир полк. Петро Дяченко), сотні кавалерії (командир сотник Яків Петрусь), сотні кулеметів (командир підп-к Степан Самійленко), сотні транспорту (командир сотник Михайло Шадрин) та підрозділи технічної служби армії, екіпажі бронепоїздів «Кармалюк», «Козак» і «Запорожець». У таборі недовго перебували інші частини, а також велика група офіцерів Міністерства військових справ, штаб Кулеметної дивізії з командиром ген. Олександром Бурківським. Наприкінці грудня 1920 року в таборі знаходилися 3747 інтернованих українських вояків. У таборі поруч із ними розквартирували близько 600 більшовицьких військовополонених.
Незважаючи на важкі умови життя, з грудня 1920 року в таборі розвивалася культурно-освітня діяльність. Її організатором був відділ культурно-освітньої роботи 1-ої Запорізької дивізії та майже тисячна група старшин, особливо вчителів, призначених до війська. Вже наприкінці грудня вийшов сатиричний журнал «Жало», а в січні 1921 року почав діяти продовольчий кооператив «Піклування», який незабаром змінив назву на «Запорожець». 23 січня було затверджено статут товариства «Просвіта» та створено декілька її секцій: освітню, художню, бібліотечну, видавничу, кооперативну та спортивну. За короткий час було організовано кілька курсів «в галузі початкової школи», знань про Україну та іноземних мов. Діяла теж художня студія під керівництвом полк. Бориса Палія-Неїла. Створено табірний театр і хор полку Чорних запорожців.
*
Погані санітарні умови, переповненість бараків і погане харчування з часом стали причиною високої смертності інтернованих, спалахували епідемії дизентерії і навіть тифу.
До весни 1920 року померлих у таборі ховали на прилеглих до нього полях. Після протестів фермерів місцем поховання було обрано територію колишнього австрійського артилерійського льоху у Пикуличах. Організацією та постійним веденням цвинтаря займалися українські діячі з Перемишля, члени створених там на той час благодійних організацій «Самаритянська поміч» та «Брат – братові».
Українські політичні емігранти оселилися в Перемишлі і місцева українська громада не забувала про своїх героїв. У першу неділю після П’ятидесятниці 1921 року відбулася перша хресна хода від греко-католицького кафедрального храму до цвинтаря в Пикуличах, яку очолив Перемишльський єпископ Йосафат Коциловський. Панахиду на цвинтарі особисто відслужив владика. У другій хресній ході на цвинтар з нагоди Зелених свят вже взяли участь близько 10 тисяч людей. І так було до кінця міжвоєнного періоду.
Для належного та гідного облаштування кладовища, при перемишльському відділенні Товариства охорони військових могил, була призначена спеціальна комісія. Після кількох років зусиль отримано дозвіл на ексгумацію поховань українських воїнів, розташованих у цьому районі. За короткий час, ранньою весною 1924 року, тіла загиблих бійців були перевезені з табірних полів у Пикуличах, з Бакончиць та Засяння. Було зроблено постійну огорожу, на одній із братських могил висипано курган, на якому встановлено восьмиметровий хрест із написом «Борцям за волю України». Авторкою стилізованого хреста була художниця з Перемишля Олена Кульчицька.
Загалом на цвинтарі поховано близько 2 тисяч українців: вояків Української галицької армії та Армії УНР, а також багато українських цивільних емігрантів.
На жаль, під час ексгумаційних робіт не було підготовлено належної документації. Лише в 1931 році колишніх в’язнів табору в Пикуличах попросили надсилати імена своїх померлих товаришів. Проте результати цієї спроби не відомі.
Після Другої світової війни кладовище було спустошено. Його відбудовано у 1989 році з ініціативи та на кошти підприємця Ярослава Сидора. Відновлено також традицію щорічних богослужінь за участю греко-католицького й православного духовенства та представників органів державної влади Польщі та України. У 1994 році некрополь отримав назву Український військовий цвинтар.
Щороку під проводом греко-католицьких перемишльських митрополитів у день П’ятидесятниці, за прикладом міжвоєнного періоду, від кафедрального собору вулицями міста проходить поминальний хід до кладовища українських військових у Пикуличах.
д-р Олександр колянчук, д-р габ. Станіслав Стемпєнь
fot. Jarosław Wujcik