Іван Борим

Іван Борим народився 1 березня 1898 року в селі Дібча, тодішнього Ярославського повіту, як один із двох дітей Василя й Марії. Початкову освіту отримав у рідному селі, а за порадою вчителя Дубляниці — один рік навчався в українській гімназії у Перемишлі, потім два роки в Ярославі (1912–1914). Під час Першої світової війни опинився у Саратовській губернії, де у 1916–1918 роках студіював медицину в Саратовському університеті. Там теж пережив революцію 1917 року і перші місяці самостійної України. І ці події сформували його молодечий світогляд. У 1919 році працював у Всеукраїнському консульстві у Саратові, але перед наступом армії Денікіна повернувся до Галичини і вступив до Української галицької армії. Уже після двох тижнів захворів тифом і залишився на лікуванні у священника на Поділлі. Там арештувала його польська військова поліція і відставила до в’язниці у Львові при вул. Яховича (сучасна: Академіка Романа Кучера). Звільнили його після кількох місяців за умови, що поселиться у Дібчі. У своєму селі він став продавцем у кооперативі, провадив хор та вів освітню працю серед селян. Бажав стати вчителем і тому склав у 1920 році у Львові іспит для вчителів народних шкіл, а потім ще додатково в Стрию з польської мови, бо такого іспиту вимагали для обіцяної посади в західній Польщі. Але праці не дали і він задумав вступити до Українського тайного університету. Там знову не визнавали російської матури і тому він мусив повторити восьмий клас у гімназії у Перемишлі (1921/1922), яку закінчив матурою з відзнакою. У 1926 році, завдяки опіці доктора Мар’яна Панчишина, закінчив п’ять курсів медичного факультету Українського таємного університету. Після закриття УТУ у навчальному році 1926/1927 продовжує освіту у Вищій торговельній школі у Львові, у 1927–1929 роках — у Ягеллонському університеті в Кракові; закінчив медичні студії у Львівському університеті. У 1935 році одержав диплом лікаря. Лікарську практику почав у Ярославі в 1936 році. Обслуговував переважно бідніше населення. Був членом товариств «Відродження», «Просвіта», Українського допомогового комітету, Об’єднання українських лікарів та інших. Знав сім мов. Опікувався молоддю, був лікарем в Українській гімназії, Торговельній школі і у бурсі, викладав гігієну. 26 червня 1944 року вбитий під час прийому пацієнтів. Був одружений, мав двоє дітей — Мирославу й Степана. Після війни його родину переселили до Львова.