Історія Православної церкви у Другій Речі Посполитій – це період викликів, потреби змінити дотеперішню структуру, реагувати на існуючі явища та зіткнутися з новими проблемами. Протягом двох десятиліть її багатоетнічна спільнота зазнала трансформацій, зазнавала зовнішнього тиску та внутрішніх суперечок. Серйозним викликом для Православної церкви була необхідність врегулювання правового статусу та реорганізації відносин із державою. Була змушена також реорганізувати й перебудувати єпархіальну організаційну структуру, парафіяльну мережу, церковні установи та освіту.
За даними перепису населення, у 1931 році у Другій Речі Посполитій проживали майже 3,8 млн православних, переважна більшість з яких були українцями. Територія країни була тоді поділена на п’ять православних єпархій (чисельністю близько 1,3 тисячі парафій), з яких лише Вільнюсько-Лідська єпархія не включала територій з корінним українським населенням. В інших єпархіях українці проживали на всій території (Волинь), у більшості (Пінсько-Поліська) або у значній частині (Варшавсько-Холмська), або лише незначною мірою (Гродненсько-Новогрудська). Варто згадати, що території тодішніх парафій з українським населенням лише з двох останніх згаданих єпархій перебували в кордонах сучасної польської держави (Підляшшя, Холмщина, Лемківщина).
Велику роль у релігійному житті православних українців відігравали монастирські осередки. Їхня кількість, порівняно з довоєнним періодом, значно зменшилася. Наприкінці тридцятих років ХХ століття на територіях, де проживали українці, було 11 монастирів (не враховуючи скитів і «подвір’їв»). Безперечно, провідну роль серед них відігравав волинський Почаїв, а для українського населення Холмщини та південного Підляшшя надзвичайно важливим був також монастир в Яблочині.
У Православній церкві в Другій Речі Посполитій українське питання було дуже важливим. У перші роки після закінчення Першої світової війни воно не стало повністю помітним, оскільки це було пов’язано з воєнними подіями, а також з триваючим поверненням православного населення, яке в 1915 році було евакуйовано до Російської імперії, і лише повернувшись в рідні сторони, Церква розпочала відбудову релігійного життя. На найнижчому парафіяльному рівні доля українських постулатів залежала від стану місцевого українського національного руху та ставлення до нього місцевого духовенства. Протягом майже двох десятиліть панування українського населення в структурі вірян не вилилось у жодну можливість впливу на природу інституцій та вищих церковних структур. Більшу частину міжвоєнного періоду Православну церкву очолював митрополит Діонісій (Валединський). За походженням він був росіянином, але перед Першою світовою війною читав лекції у семінарії в Сімферополі, потім у Холмі, а в 1913 році був висвячений на Кременецького єпископа. Обійнявши посаду глави Православної церкви в Другій Речі Посполитій, він зберіг головування Волинською єпархією і проіснував як її ординар, поки цю функцію не передав єпископу Олексієві (Громадському). Як і новий глава єпархії, так і призначений йому єпископ-помічник Полікарп (Сікорський), були ієрархами української національності.
Державна політика щодо Православної церкви, відповідно до атмосфери епохи, була спрямована на її підпорядкування, поступове зменшення «стану володінь» та зміну національного обличчя. Це було пов’язано з відношенням до своїх вірних як до етнічно чужого субстрату. Як наслідок, релігійна політика стала похідною від так званої меншинної політики, в якій українське питання відігравало домінуючу позицію. Це породило численні конфлікти, в тому числі всередині Православної церкви у Другій Речі Посполитій. Державна влада, хоча й не контролювала її релігійне чи духовне життя, забезпечувала собі вплив на кадрову політику, наглядала за розвитком церковних структур та майновим станом, водночас прагнула бути незалежною від Російської православної церкви, якої досі була частиною. Влада також ініціювала й координувала зусилля щодо надання автокефалії, що призвело до її урочистого проголошення 17 вересня 1925 року.
Національні українські кола мали на меті дерусифікацію Православної церкви, відновлення старих звичаїв, а отже українізацію богослужінь на парафіях у населених українцями місцевостях, політичну зміну, що підтверджувала б колишню позицію вірних у житті Церкви, відокремлення єпархій, населених українським населенням, і доручення опіки над ними ієрархам української національності. З боку церковної влади це була поступка допустити українську мову до релігійного життя, але на практиці ця вимога реалізовувалася неохоче й обмежено. Ідея українізації, підхоплена в національних колах, стала предметом кількох з’їздів, організованих на Волині. Події 1927 року склали пік дій за українізацію. Тоді в Луцьку було скликано світський Український православний церковний з’їзд, а у відповідь на нього – єпархіальний з’їзд вищого духовенства в Почаєві. Наступні роки, незважаючи на недостатню гостроту викладу позиції, принесли подальші поступки з боку церковної ієрархії, де домінували проросійські кола, на користь українізації релігійного життя, на жаль, переважно лише у Волинській єпархії.
Упродовж усього міжвоєнного періоду величезним ударом для церковних структур і вірян була відсутність дозволу з боку державної влади на відновлення діяльності колишніх парафій та відкриття багатьох храмів. Нищівні результати, також у контексті національних відносин, принесли так звані відновлювальні заходи, спрямовані не лише на відібрання храмів від Православної церкви, а й на фізичне знищення деяких з них. Ця акція проходила трьома етапами (1918–1924, 1927–1928, 1937–1939), а її апогей припав на 1938 рік, коли на Холмщині було зруйновано 127 православних церков, а частину українського населення пробували переконати переходити в католицтво.
Багато видатних українців відзначили свою участь у житті Православної церкви у Другій Речі Посполитій. Серед них були священнослужителі, головні військові капелани та єпископи. Видатні професори Іван Огієнко, Василь Біднов, Олександр Лотоцький, Дмитро Дорошенко, Павло Зайцев, В’ячеслав Заїкин та інші були пов’язані з кафедрою православного богослов’я у Варшавському університеті як її викладачі.
д-р габ. Роман Висоцький