Історія військ Української Народної Республіки

Армія Української Народної Республіки (УНР) – збройні сили у 1917–1920 роках – була створена після лютневої революції в Російській імперії і підпорядковувалася Українській Центральній Раді. Спочатку її ядром ​​були українізовані формування російської армії та нові, сформовані з нуля, відділи. На зламі 1917 і 1918 років вони взяли участь у першій українсько-більшовицькій війні. Армія УНР була розформована після державного перевороту (при мовчазній підтримці Німеччини) колишнім російським генералом Павлом Скоропадським 29 квітня 1918 року. Він розпустив республіку і замінив її авторитарною Українською Державою. Повстання проти Скоропадського спалахнуло в листопаді 1918 року, що призвело до відновлення УНР та поновного формування республіканської армії. Протягом усього року, від грудня 1918 до грудня 1919 року, Армії УНР доводилося протистояти Червоній армії, Збройним силам Півдня Росії (ЗСПР), Польському війську та військам незалежних отаманів, таких як Матвій Григор’єв чи Нестор Махно.

У рамках Армії УНР діяла так звана Дієва армія, до складу якої входили фронтові формування. Її кількість постійно змінювалася. На зламі 1918–1919 років її оцінювали приблизно в 120 тисяч козаків у харчовому стані[1]. На початок березня 1919 року продовольчі запаси Дієвої армії УНР складали 3446 офіцерів, 4305 унтер-офіцерів та 61 849 козаків, а також 55 023 багнети та 1349 шабель[2]. Наприкінці 1919 року вона налічувала лише кільканадцять тисяч солдатів. Це було спричинено не тільки втратами на полі бою та дезертирством, але, головним чином, епідеміями тифу й холери.

Після самотнього бою в 1919 році частина Армії УНР вирушила у т. зв. Перший зимовий похід у тил ЗСПР, а решта була інтернована на території Речі Посполитої Польської. Тоді польські й українські сановники вели переговори, спрямовані на укладення антибільшовицького союзу. 21 і 24 квітня 1920 року підписано угоду між урядами УНР і Речі Посполитої, а також секретну військову конвенцію. Разом із політичною конвенцією від 21 квітня ці угоди спільно називаються пактом Пілсудського–Петлюри. Вони були офіційним початком польсько-українського союзу. Обидві угоди передбачали тісну політичну та військову співпрацю між двома сторонами, а також брали до уваги привілейоване економічне становище Польщі та територіальні поступки з боку України.

Дійсна військова співпраця відбулася в перші місяці 1920 року і зосередилася на формуванні українських відділів поряд із Польським військом. План побудови українських дивізій отримав підтримку, перш за все польських військових. Політично-військовий союз Польщі з УНР був вигідним, особливо з військової точки зору. Завдяки ньому фронт проти совєтів був би скорочений. Крім того, Україна мала служити буфером для відокремлення молодої польської держави від Росії.

Нові українські формування у Польщі були створені на основі двох джерел: таборів для військовополонених і таборів для інтернованих (зокрема в Ланцуті), а також району Кам’янця-Подільського, куди прибувала значна кількість офіцерів і козаків, яких не інтернували. На той час у Польщі було близько 3,5–4 тисячі українців, які могли бути включені до творених відділів. Однак багато з них були хворі або ранені.

У цей час на Поділлі формувалися невеликі українські відділи, які згодом стали 2-ою Стрілецькою дивізією, перейменованою влітку 1920 року в 3-ю Залізну дивізію. Разом із 18-ою Піхотною дивізією вона воювала з Червоною армією в околицях Кам’янця-Подільського. Водночас у таборі в Ланцуті формувалася 6-а Січова стрілецька дивізія, командиром якої став полковник Марко Безручко. Обидва формування взяли участь у наступі Польщі на Україну навесні 1920 року. Після успіху київської експедиції, Дієва армія УНР, яка з грудня 1918 року воювала на тилах ЗСПР та Червоної армії в рамках Першого Зимового походу, прорвалася до району, окупованого Польським військом. До її складу тоді входили чотири дивізії: Запорізька, Волинська, Київська та Херсонська.

Серйозною проблемою Армії УНР під час польсько-більшовицької війни стало поповнювання втрат та розбудова відділів, спричинені необхідністю виведення Польського війська з Придністров’я ще у червні 1920 року. Брак часу унеможливив зібрання достатньої кількості новобранців для збільшення особового стану. Відсутність значних мобілізаційних ефектів також була викликана виснаженням населення Правобережної України через війну, епідемію тифу у другій половині 1919 року та швидшим призовом до війська.

1 червня 1920 року бойовий стан Запорізької, Волинської, Київської, Херсонської та 2-ої Стрілецької дивізії та Окремої кінної дивізії становив 955 офіцерів та 8180 козаків[3]. 12 червня 1920 року продовольчий стан шести українських стрілецьких дивізій, Окремої кінної дивізії та резервних бригад становив 1742 офіцери та 15 093 козаків[4]. У свою чергу, місяць пізніше бойовий статус Запорізької, Волинської, Залізної, Київської, Херсонської та Окремої кінної дивізій становив 694 офіцери, 2661 багнет та 1466 шабель, оснащених 278 кулеметами та 38 гарматами[5]. 20 серпня 1920 року бойовий стан становив 1394 офіцери, 5346 багнетів, 1972 шаблі, 249 кулеметів та 36 гармат і гаубиць[6]. В останній день серпня 1920 року продовольчий стан Армії УНР був таким: 3379 офіцерів і 16 610 козаків[7]. 15 вересня 1920 року (без 6-ої Січової стрілецької дивізії) продовольча та бойова чисельність становила: 3287 офіцерів та 12 117 козаків, а також 2291 офіцер, 4345 багнетів, 2043 шаблі, 324 кулемети та 44 гармати та гаубиці[8].

Армія УНР була розформована після закінчення українсько-більшовицьких боїв у листопаді 1920 року. Тоді українці були витіснені з Поділля за річку Збруч, на територію Польщі. Армію УНР інтерновано, а її особовий склад поміщено у таборах для інтернованих.

д-р Марко Козубель


[1] Jan Jacek Bruski, Petlurowcy. Centrum Państwowe Ukraińskiej Republiki Ludowej na wychodźstwie (1919–1924), Kraków 2000, s. 56; Jacek Legieć, Armia Ukraińskiej Republiki Ludowej w wojnie polsko-ukraińsko-bolszewickiej w 1920 r., Toruń 2002, s. 14–15.

[2] Wojskowe Biuro Historyczne, I.380.8.85. «Діслокаційна відомість і бойовий склад частин Дієвої Армії складена 4-го Березня 1919 року», 4 III 1919 r., k. 60.

[3] Документ № 39. Відомость про склад Армії УНР. На 1 червня 1920 р. [у:] Українсько-московська війна 1920 р., ред. В. Сальський, П. Шандрук, Варшава 1933, с. 21.

[4] Документ № 84. Відомость про склад Армії Української Н.Р. на 12 червня 1920 р. [у:] там само, с. 36.

[5] Документ № 186. Відомость про бойовий стан Дієвої Армії на 12 липня 1920 р. [у:] там само, с. 93.

[6] Документ № 323. Відомость про бойовий стан Армії УНР на 13 серпня 1920 [у:] там само, с. 154.

[7] Центральний державний архів вищих органів влади і управління України в Києві, ф. 1075, оп. 2, спр. 286. Зіставлення кількісного стану Дієвої Армії УНР на 15 i 31 VIII 1920 р., без стор.

[8] Документ № 458. Відомость про склад Армії УНР на 8/15 вересня 1920 р. [у:] Українсько-московська…, вказ. пр., с. 215.


Українсько-московська війна 1920 р., ред. В. Сальський, П. Шандрук, Варшава 1933.
Bruski Jan Jacek, Petlurowcy. Centrum Państwowe Ukraińskiej Republiki Ludowej na wychodźstwie (1919–1924), Kraków 2000.
Karpus Zbigniew, Wschodni sojusznicy Polski w wojnie 1920 roku: oddziały wojskowe ukraińskie, rosyjskie, kozackie i białoruskie w Polsce w latach 1919–1920, Toruń 1999.
Legieć Jacek, Armia Ukraińskiej Republiki Ludowej w wojnie polsko-ukraińsko-bolszewickiej w 1920 r., Toruń 2002.
Rukkas Andrij, Razem z Wojskiem Polskim. Armia Ukraińskiej Republiki Ludowej 1920 r., Warszawa 2020.
Wiszka Emilian, Szósta Strzelecka. Szósta Siczowa Dywizja Strzelecka Armii Ukraińskiej Republiki Ludowej. Formowanie, szlak bojowy, internowanie 1920–1924, Toruń 2012.