Галицька армія – збройні сили Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), згодом Західного округу Української Народної Республіки (УНР), після об’єднання двох українських держав 22 січня 1919 року була де факто створена 1 листопада 1918 року як Українське військо. На початку грудня 1918 року назву змінили на Галицьку армію. Її ядром були Легіон Січових стрільців, добровольча міліція та відділи (складені з українців) австро-угорської армії, які розпадалися і 1 листопада 1918 року розташовувалися в Східній Галичині і підпорядкувалися Українській Національній Раді.
Від 1 листопада 1918 до 16 липня 1919 року Галицька армія брала участь перш за все у польсько-українській війні за Львів та Східну Галичину. Найважливішими її зіткненнями стали міські бої за Львів у листопаді 1918 року, потім облога цього міста, наступи на Вовчухи в лютому 1919 року та на Чортків у червні 1919 року. Після поразки у польсько-українській війні Галицька армія відійшла за річку Збруч на територію Української Народної Республіки, якою керувала Директорія. Над Дніпром галичани зіграли важливу роль у витісненні Червоної армії з Правобережної України та відбиття у серпні 1919 року Києва. Згодом Галицька армія також взяла участь у війні зі Збройними силами Півдня Росії (ЗСПР) під командуванням ген. Антона Денікіна, однією з фракцій т. зв. білої Росії, тобто російськими антибільшовицькими силами. Під час цього конфлікту галичани зазнали значних втрат, головним чином через епідемію тифу. В її результаті Галицька армія втратила можливість продовжувати боротьбу і 17 листопада 1919 року її командування підписало з росіянами окремий мирний договір, згідно з яким галичани переходили на бік ЗСПР та отримували від них медичну допомогу. Таким чином, диктатор ЗУНР Євген Петрушевич втрачав політичну владу над Галицькою армією. Галичани у договорі домовились про те, що росіяни не будуть їх направляти воювати ні з Армією УНР, ні з українськими повстанцями. Тоді-то до назви армії додався прикметник «українська». На початку січня 1920 року Українська галицька армія, яка надалі боролася з епідемією тифу, не змогла відійти перед совєтськими військами, які наступали в напрямку Чорного моря. Тоді галичани підписали ще одну угоду – цього разу з совєтами. Відтоді вони діяли як Червона українська галицька армія. На той час вона складалася з трьох стрілецьких бригад, які були призначені до різних дивізій Червоної армії. На зламі квітня й травня 1920 року, коли почався наступ Польського війська в Україні, дві бригади майже без бою перейшли на польську сторону. Лише 1-а Червона бригада Українських Січових стрільців взялася за бій із Польським військом, але була оточена під Козятином та змушена капітулювати. Формування колишньої Галицької армії були розформовані, а її особовий склад розміщений у таборах для військовополонених. Частина галичан була завербована до 6-ої Січової стрілецької дивізії Діючої армії УНР та взяла участь у війні проти совєтів.
Кількість вояків Галицької армії змінювалася залежно від періоду. У грудні 1918 року продовольчий стан становив 30 тисяч солдатів, а бойовий – 15 тисяч багнетів[1]. У середині березня обидва штати становили 1395 офіцерів і 51 274 солдатів, а також 855 офіцерів та 36 796 солдатів відповідно[2]. Наприкінці свого існування її штат становив 1550 офіцерів та 14 411 солдатів у продовольчому стані[3].
д-р Марко Козубель
Klimecki Michał, Wojna polsko-ukraińska. Lwów i Galicja Wschodnia 1918–1919. Pierwszy konflikt zbrojny odrodzonej Polski, Warszawa 2014.
Kozubel Marek Bogdan, Ukraińscy Strzelcy Siczowi 1914–1920, Oświęcim 2015.
Krotofil Maciej, Ukraińska Armia Halicka 1918–1920. Organizacja, uzbrojenie, wyposażenie i wartość bojowa sił zbrojnych Zachodnio-Ukraińskiej Republiki Ludowej, Toruń 2002.
Литвин Микола, Українсько-польська війна 1918–1919 рр., Львів 1998.
Шанковський Лев, Українська Галицька Армія: Воєнно-історична студія, Вінніпеґ 1974.
[1] Maciej Krotofil, Ukraińska Armia Halicka 1918–1920. Organizacja, uzbrojenie, wyposażenie i wartość bojowa sił zbrojnych Zachodnio-Ukraińskiej Republiki Ludowej, Toruń 2003, s. 44.
[2] Там само, с. 60.
[3] Там само, с. 137.