Боротьба українців за незалежність на зламі другого й третього десятиліть ХХ століття принесла багато жертв. Воїни Української галицької армії та Армії УНР (петлюрівці) гинули в боротьбі проти Війська польського та більшовиків. Отже, деякі з них сьогодні поховані у Польщі. Ті, хто був польською державою після війни інтернований (часто разом із радянськими військовополоненими), помирали в таборах у різних частинах країни. За підрахунками д-ра Олександра Колянчука, зі 100 тисяч солдатів і цивільних, які потрапили до кільканадцяти місць для інтернованих після боїв у 1918–1919 роках, померло понад 20 тисяч. Після закінчення війни з більшовиками (Ризький договір від березня 1921 року) у Польщі залишилося майже 20 тисяч українських солдатів і 15 тисяч активістів УНР. Ними опікувався уряд Української Народної Республіки в еміграції з осідками у Тарнові (1920–1923) та Варшаві (після 1923 року).
Найбільші табори для інтернованих з кінця 1920 року знаходилися в: Пикуличах біля Перемишля, Ланцуті, Вадовицях, Домб’ю біля Кракова, Страдомі поблизу Ченстохови, Стшалкові недалеко від Слупци, Александрові-Куявському, Пйотркові-Трибунальському, Здунській Волі та Каліші (Щипйорні). Менші розміщувалися у Бидґощі, Сосновці, Тухолі та Варшаві. Там же організовували кладовища.
Згідно з Законом від 28 березня 1933 року про могили та воєнні кладовища, воєнні могили – це могили та місця поховання військових осіб, які загинули або померли внаслідок бойових дій (незалежно від їхньої національності), а також військовополонених і інтернованих осіб. Воєнні кладовища – це цвинтарі, призначені для поховання тіл цих людей. Відповідно з цим актом, із 1933 року польська держава відповідає за догляд за воєнними могилами. Доглядом за українськими похованнями займалося українське Товариство охорони воєнних могил, створене у двадцятих роках ХХ століття.
Чумою таборів для інтернованих були інфекційні хвороби, які нищили українців. У 1919 році особливо важкі епідемії прийшли до таборів у Перемишлі. Через їхнє поширення, навесні 1920 року на місці колишнього австрійського артилерійського льоху засновано кладовище у Пикуличах. Наприкінці 1924 року тіла похованих людей на навколишніх полях були саме тут ексгумовані. До 1927 року побудовано паркан, висипано курган і встановлено восьмиметровий хрест. Загалом на кладовищі поховано близько 2000 осіб, у тому числі цивільних, а також солдатів Армії УНР та УГА. У міжвоєнний період пикулицький некрополь став важливим для українців місцем зберігання пам’яті про боротьбу за незалежність. Під час Другої світової війни цвинтар був зруйнований; його відбудували у 1989 році. У 2000 році там було поховано 47 воїнів Української повстанської армії. Крім цвинтаря у Пикуличах, у Перемишлі поховано кількох командирів, у тому числі Теодора Гозу та Семена Шкреметка (обидва з УГА).
Близько 500 українських військових, половина з яких була з УГА, поховані на міському цвинтарі в Ланцуті. Перші колективні квартали були організовані на зламі 1920–1921 років. Тоді на них встановили пам’ятник. Остаточні форми могил і пам’ятника були надані в 1937–1938 роках за ініціативою Українського військово-історичного товариства у співпраці з українським урядом у вигнанні. Основний обеліск був зруйнований у середині сімдесятих років. У 2020 році кладовище оновлено.
Спеціально було створено кладовище для інтернованих в Александрові-Куявському. Курган і хрест поставлено у 1921 році. Під час Другої світової війни цвинтар був зруйнований, а відновлення настало лише у 1993 році.
Каліш був одним із найбільших центрів для інтернованих. У результаті, останки українських воїнів поховані на кількох місцевих кладовищах. На двох із них (вул. Ґурносльонська та вул. Жолнєрська) їх близько 400. На першому похований, зокрема, ген. Олександр Пилькевич (1880–1922) та інші високопоставлені офіцери Армії УНР. Другий цвинтар є місцем спочинку рядових солдатів, які померли у 1921–1980 роках, а також громадських активістів, наприклад, Мойсея Стогнія (1889–1963) з Братства Кирила й Мефодія, члена Міністерства військових справ УНР, та художника Олександра Шолохова (1896–1981).
У сусідньому місті Щипйорно, поруч із кладовищем із періоду Першої світової війни, з 1919 року були ховані солдати Армії УНР. Через чотири роки некрополь був упорядкований і встановлено пам’ятник. До 1940 року там було поховано майже 400 осіб, у тому числі ген. Наум Никонів (1873–1925). У дев’яностих роках проведено ремонт, який був завершений у 1999 році.
Інтернованих у Вадовицях хоронили на місцевому військовому цвинтарі. В основному поховані там солдати УГА (понад 1000), але також невизначена, хоча, ймовірно, значно менша кількість солдатів Армії УНР.
Солдати і петлюрівські активісти, які потрапили до польської столиці та померли у Варшаві, поховані на Православному цвинтарі на Волі. Серед них – ген. Марко Безручко (1883–1944). Із сімдесятих років тривав ремонт некрополя, офіційне відкриття якого відбулося у 1999 році.
Окремі квартали на Раковицькому цвинтарі були організовані для інтернованих у Домб’ю біля Кракова. Є там могили таких активістів, як Богдан Лепкий (1872–1941) чи Осип Назарук (1883–1940). Створений ще 1928 року, пам’ятник був відкритий лише у 2000 році.
Одним із найбільш забутих цвинтарів, про який ми знаємо порівняно найменше, є цвинтар у Стшалкові поблизу Слупци. Він розташований далеко від шляхів сполучення, приховує залишки, ймовірно, понад 3000 українських військових та цивільних осіб. Подібні труднощі у визначенні кількості померлих, похованих на двох кладовищах, існують у випадку табору в Тухолі. Слід припустити, що значну частину з понад 3700 похоронених складали українці. Ми також багато не знаємо про особисті дані кількох сотень солдатів Армії УНР, похованих на кладовищі в Страдомі поблизу Ченстохови, з яких відомі лише декілька. Через руйнування могил близько 200 українських воїнів на православному цвинтарі в Пйотркові-Трибунальському, цей некрополь також досі не досліджений.