Православний цвинтар у Варшаві (вул. Вольська, 138/140) – це головний православний некрополь польської столиці. Його форма нагадує прямокутник, розташований між вулицями Вольською, Редутовою, Пустоля та Елекційною. Під час засновування кладовища його територію поділили на чотири частини (потім додалася п’ята), що давало змогу організовувати поховання за соціальною ієрархією померлого. Сучасна площа об’єкта становить приблизно 13,3 га.
Вольське кладовище є місцем спокою більшості православних жителів Варшави. Воно зберегло характер конфесійного цвинтаря, хоча сьогодні значний відсоток похованих становлять люди, які не мають відношення до Православної церкви, це переважно римо-католики. Через багаторазові втручання в границі й структуру території, а також відсутність документації, неможливо визначити фактичну кількість зроблених тут поховань. По багатьох гробницях, навіть тих із середини минулого століття, не збереглися жодні сліди їхнього фізичного існування. Серед збережених надгробків деякі мають мистецьку цінність, є роботами відомих художників і вшановують пам’ять людей значущих для культури, політичного та суспільного життя.
Історія православ’я у Варшаві, а отже, й Вольського кладовища налічує кілька століть. Довгий час православні були невеликою громадою жителів польської столиці. Ситуація змінилася після поділів Польщі – разом із приєднанням міста до складу Російської імперії. У той час до Варшави з різних куточків імперії почали прибувати чиновники та російська армія, а невдовзі й мирні жителі. Для їхніх потреб висвячувалися нові храми та створювалися православні парафії. До того часу і в перші десятиліття ХІХ століття православні поховання здійснювалися на інших варшавських цвинтарях, переважно на ділянках, придбаних на євангельському кладовищі.
У 1834 році було прийнято рішення про створення окремого православного кладовища в районі Воля, яка ще тоді не була в кордонах Варшави. Цвинтар знаходився неподалік костьолу святого Вавжинця, де трьома роками раніше, під час Листопадового повстання, залишилися братські могили російських солдатів після штурму Вольської редути. Офіційне відкриття кладовища відбулося в 1841 році, і для його потреб згаданий храм був висвячений на православну церкву Володимирської Богоматері.
З плином часу первісна площа цвинтаря була розширена. У 1903 році архієпископ Ієронім (батько Якова Екземплярського, співзасновника Української національної ради в Парижі, та українського богослова Василя Екземплярського, відомого, зокрема, за підтримку автокефалії Української православної церкви) придбав ділянку, на якій збудував церкву Яна Клімака. Храм побудований у стилі ростовських церков XVII століття, а його проєкт підготував український архітектор з Кам’янця Подільського Володимир Покровський. Іконостас у верхній церкві також був роботою українського живописця Олександра Мурашка. Храм був освячений у 1905 році, а в його нижній частині поховано фундатора церкви та перенесено прах його сина Івана. Нижня каплиця була освячена в 1906 році, а з 1979 року її стіни прикрашають фрески Юрія Новосільського.
Кладовище було знищено під час Першої світової війни і залишалося в руїнах ще довго після її закінчення. Будівлю колишнього храму повернули католикам, а частину території цвинтаря втрачено. Розташовану на некрополі церкву Яна Клімака, у зв’язку з евакуацією більшості православних мешканців міста та всього духовенства під час війни, було закрито до приїзду до Варшави о. Івана Коваленка (у 1920–1921 роках організатор релігійного життя для солдатів Армії Української Народної Республіки, інтернованих у Щипйорні). Цей священнослужитель прибрав територію кладовища, у 1931 році збудував біля церкви дзвіницю, а через рік почали будувати цвинтарну огорожу.
Наступна хвиля руйнувань відбулася під час Другої світової війни. У вересні 1939 року через цвинтар проходила лінія оборони міста. Під час Варшавського повстання церква була спустошена, а кладовище стало місцем страти. Під час Вольської різанини тут було розстріляно 60 осіб та спалено трупи близько 1,5 тисячі місцевих жителів. На цвинтарі нацисти також вбили близько 140 вихованців православного дитячого будинку з персоналом і місцевим духовенством. Серед загиблих був вікарій парафії святого Яна Клімака Антон Калішевич, який походив із Волині.
Кладовище на варшавській Волі є місцем спокою білорусів, греків, грузинів, вірмен, ромів, росіян та українців. Окрім могил духовенства та православних ієрархів, ми знаходимо численні надгробки російських чиновників часів поділів Польщі, діячів культури й науки, солдатів, робітників та простих мешканців міста.
Серед них виділяються квартали солдатів і чиновників УНР. Це не перші українські могили на варшавському некрополі. Тіла вихідців з України, ймовірно, були знайдені в могилах солдатів із ХІХ століття. Серед похованих у ХІХ столітті можна назвати професора Миколу Барсова та Марію Білозерську (дружину Василя Білозерського, члена Кирило-Мефодіївського братства). Але лише в міжвоєнний період з’явилися перші могили тих, хто боровся за незалежність України. Після Першої світової війни до Варшави приїхали члени українських дипломатичних місій, колишні солдати Армії УНР, українські політики, художники, редактори журналів, студенти та науковці. Багато з них поховано на Вольському кладовищі. Могили солдатів Армії УНР зазвичай розташовані поруч – у кварталах № 36 і 93. Серед похованих можна знайти могили генералів Володимира Сальського, Марка Безручка, Олександра Бураківського, Євгена Федосієва, Миколи Коваль-Медвецького, Віктора Куща, Всеволода Змієнка, міністра освіти Петра Холодного, професорів Василя Біднова та Олександра Лотоцького, а також багато інших. Сліди частини з могил деяких українських воїнів знищено.
У різних куточках цвинтаря ми знаходимо могили багатьох інших українців (у тому числі й воїнів), постаті яких увійшли в історію: архієпископа Юрія (Ярошевського), святого отця Василя (Мартиша), отця Семена Федоронька та його синів, митрополита Стефана (Рудика), Євмена Лукасевича (голова Української дипломатичної місії у Швейцарії), а також тих, хто помер за останні десятиліття, наприклад, Микола Сивіцький, Мирон Кертичак та багато інших.
В обох кварталах, де знаходяться могили воїнів Армії УНР, встановлені символічні пам’ятники на честь тих, хто боровся за волю України. Багато років їхні могили доглядали представники варшавської української громади. У вісімдесятих роках ХХ століття вони почали ремонтувати надгробки. Особливу роль у цій акції відіграли М. Сивіцький, Богдан Боберський, о. Анатоль Шидловський, а також Роман Шагала й Олександр Колянчук, які задокументували історію поховань. Завдяки зусиллям Юрія Рейта в 1999 році посвячено відремонтовану ділянку № 36 (за участі президентів Польщі та України), а в 2000 році (за участю прем’єр-міністра України Віктора Ющенка) – ділянку № 93. За ініціативою Ю. Рейта у 2019 році в обох кварталах проведено ще один капітальний ремонт. Тоді ж відремонтовано пам’ятник жертвам Голодомору в Україні 1932–1933 років, установлений у 2009 році.
д-р габ. Роман Висоцький, проф. вузу