Закінчення акції переміщення до радянської України у 1946 році не означало, що українська проблема в Польщі була вирішена, хоча її масштаби значно зменшилися. За підрахунками військової влади на початок 1947 року кількість українців, які залишилися у Польщі, становила понад 21 тисячу людей, що майже у вісім разів менше, ніж насправді. Спочатку радянську владу просили продовжити переселення з Польщі, але вона відмовилася, погодившись лише на індивідуальне переселення сімей. Відмова була викликана тим, що більшість апарату переселення була перенесена до Словаччини з метою переїзду місцевих русинів. У цій ситуації влада, керуючись бажанням побудувати єдину національну державу, вирішила депортувати решту українського населення на західні та північні території Польщі. Підготовка до нової акції депортації під кодовою назвою «Операція „Вісла”» розпочалася на початку 1947 року. Акція планувала охопити «всі відтінки української національності».
28 березня 1947 року в Яблонках у Бещадах за незрозумілих обставин загинув заступник міністра національної оборони ген. Кароль Сверчевський. Влада одразу віднесла його до українського підпілля, не маючи жодних доказів цього. Смерть була настільки загадковою, що винних не встановили навіть спеціально призначені комісії. Тим не менш, це стало ідеальним приводом для проведення акції з переміщення та обґрунтування її загрозою, яку несла Українська повстанська армія. 29 березня 1947 року Політбюро ЦК Польської робітничої партії ухвалило рішення про проведення депортації українського населення. Підкреслимо, що це рішення ухвалило керівництво політичної партії, а не уряд. З цього моменту почалася інтенсивна підготовка. Нарешті, 24 квітня 1947 року Президія Ради міністрів прийняла постанову про здійснення операції «Вісла». У світлі збережених документів це було призначено для двох цілей: перша (тимчасова) – ліквідація військ УПА завдяки переміщенню населення, а друга (перспективна) – остаточне вирішення української проблеми через асиміляцію українців на новому місці поселення.
Насправді українське підпілля не представляло реальної загрози для Польщі та комуністичної влади. Сили УПА на той час налічували близько 2000 озброєних людей. Це помітили військові, і комуністична влада не сприймала УПА як серйозну загрозу, зосередившись на боротьбі з підпіллям проти польської незалежності та зміцненні своєї влади. Тому взимку 1946/1947 року військо, незважаючи на найсприятливіші обставини, вело пропагандистську кампанію, пов’язану з виборами до сейму, а не проти УПА. Крім того, зменшувалася кількість жертв серед цивільного населення Польщі, яке так перебільшувала пропаганда. Відсутність серйозної загрози підтверджується також тим, що учасники українського підпілля були виключені з оголошеної амністії, яка охоплювала польське підпілля. Про це також свідчить перебіг переміщення, під час якого УПА не вжила таких контрзаходів, як це було роком раніше. Це правда, що кожна влада буде боротися з ворожим їй підпіллям, але вона не може цього зробити, застосовуючи принцип колективної відповідальності щодо власних громадян. Крім того, суттєво ослабла підтримка українського населення підпіллям. Командування УПА в Польщі оцінило, що люди прагнуть, перш за все, миру та повернення до нормальних принципів господарювання. Це втома населення від усієї ситуації, в якій вони опинилися, була причиною того, що люди не чинили опір депортації, як це сталося під час депортації до радянської України.
Смерть К. Сверчевського, безумовно, прискорила роботу щодо депортації українського населення. Вона була націлена насамперед на українську громаду, і лише опосередковано на УПА. На засіданні Політбюро ЦК Польської робітничої партії 29 березня 1947 року, коли було прийнято політичне рішення про депортацію українців, чітко йшлося про репресивні дії проти українського населення, а не про боротьбу проти УПА. Про українське підпілля взагалі не згадувалося. Так передбачався початковий план переміщення населення, відомий також як «Схід». Лише під час дискусії було вирішено вказати, що його метою є не лише переміщення населення, а й боротьба з УПА. Хід операції «Вісла» також чітко показує, що основна увага приділялася переміщенню населення. Кількість військ, залучених до операції, оцінювали на основі кількості сіл, які підлягали переселенню, а не кількості підрозділів УПА.
24 квітня 1947 року Президія Ради міністрів прийняла постанову про операцію «Вісла». Через чотири дні спеціально створена для цього Оперативна група «Вісла» розпочала депортацію українців на західні та північні території Польщі. Як і планувалося спочатку, військо зосереджувалося на переміщенні населення, а не на ліквідації УПА. З одного боку, такі дії сприяли території, а з іншого – мова йшла не лише про знищення українського підпілля, а й про вирішення української проблеми. Тільки цим можна пояснити той факт, що всі українці, а також змішані сім’ї були переміщені, незалежно від ступеня лояльності до Польської держави. Це не оминуло колишніх партизанів та антинацистських бійців, демобілізованих солдатів Червоної армії та Війська польського. Депортація включала як представників апарату народного уряду, членів Польської робітничої партії, так і населення сіл, де не було підпілля. Воєводський комітет ПРП у Любліні навіть вимагав переселення офіцерів Повітового управління громадської безпеки української національності.
З військової точки зору, переміщення пройшло гладко. На світанку військо оточувало село міцним кільцем і наказувало його мешканцям готуватися до дороги, даючи їм близько двох годин, щоб зібрати речі та забрати найнеобхідніше та худобу. Потім людей у супроводі війська скеровували до збірного пункту, де збиралися жителі кількох сіл, а звідти – до станції навантаження, де жителів одного села розділяли і під наглядом солдатів транспортували потягами до різних місць у західній та північній Польщі. Для війська важливо було виконати наказ – депортувати мешканців. У свою чергу, люди сприймали це як незаслужену шкоду та несправедливість, оскільки не вони вбили генерала Сверчевського. Їм забирали їхню маленьку батьківщину з її матеріальними й духовними надбаннями. Вони практично втрачали все. Крім того, у більшості випадків жорстокість, яку застосовували військові, доповнювалася почуттям відчаю та депресії.
Не дивно, що в пам’яті переселених українців операція «Вісла» асоціюється з кривдою. Її символом був Центральний табір праці в Явожні, створений на базі нацистського концтабору SS-Lager Dachsgrube, філії табору Освенцим, який діяв під час війни. Сюди відправляли людей, яких підозрювали у причетності до українського підпілля або тих, які могли про це знати, а також тих, хто повернулися нелегально. Загалом там було затримано понад 3800 осіб, включаючи жінок, дітей та 22-ох греко-католицьких та 5-ох православних священнослужителів. Унаслідок скандальних умов життя, катувань та хворіб щонайменше 161 людина втратила життя. Переважна більшість в’язнів були невинними. Ті, кому доведено співпрацю з УПА, були передані у розпорядження Військового суду ОГ «Вісла» (за час своєї діяльності він засудив до смертної кари понад 170 осіб). За висновками співробітників Інституту національної пам’яті, під час операції «Вісла» загинула близько 1000 українців.
Транспорти з українським населенням систематично прибували на західні та північні території Польщі до 15 серпня 1947 року. До цього дня було депортовано понад 140 тисяч осіб. Однак після цієї дати транспортування з депортованими українцями продовжувало надходити, хоча й нерегулярно. Останні з них прибули на західні та північні території Польщі у 1950 році. Передбачається, що близько 150 тисяч людей були переміщені в рамках операції «Вісла», і вони значною мірою були поселені на території колишніх німецьких земель.
Депортація українського населення та дії проти підпілля сильно послабили УПА, що, отже, призвело до її ліквідації у Польщі. Деякі частини були змушені прорватися на Захід або в Україну, частина партизанів із сім’ями виїхали на західні землі. У південно-східній Польщі залишилися лише невеликі групи партизанів, які мали завдання забезпечити канали зв’язку між Заходом та Україною. Також було ліквідовано командування українського підпілля у Польщі. У жовтні 1947 року в бункері, оточеному армією Корпусу внутрішньої безпеки, Ярослав Старух покінчив життя самогубством, а командир УПА у Польщі Мирослав Онишкевич був схоплений у Нижній Сілезії в березні 1948 року і засуджений до смертної кари.
проф. Роман Дрозд
Література
1947. Пропам’ятна Книга, ред. Б. Гук, Варшава 1997.
Akcja „Wisła”. Dokumenty i materiały, opr. E. Misiło, Warszawa 2013.
Drozd Roman, Droga na zachód. Osadnictwo ludności ukraińskiej na ziemiach zachodnich i północnych Polski w ramach akcji „Wisła”, Warszawa 1997.
Drozd Roman, Polityka władz wobec ludności ukraińskiej w Polsce w latach 1944–1989, Warszawa 2001.
Miroszewski Kazimierz, Centralny Obóz Pracy Jaworzno: podobóz ukraiński (1947–1949), Katowice 2001.
Pisuliński Jan, Akcja specjalna „Wisła”, Rzeszów 2020.